Василівка
Село Василівка. Рідний край. Воно немов чарівний дзвін, звучить для кожного із нас. Ми виростаємо, пролітають над нами лебеді дитинства, і прощально помахуючи крилами, зникають за обрієм. Залишаємо рідну домівку, проте, де б ми не були, ким би ми не стали, його вигляд, звичаї, обряди на все життя залишаться у серці кожного із нас.
Перші поселення на території нинішньої Василівки виникли в 40-х роках 18-го століття.
Це були Мар’яно-Поле і Демешково, засновані на лівій стороні річки Боковеньки. Давні назви Мар’яно - Поле і Демешково не відомо від чого походять.
В той же час поряд з’явилися: село Мала Миколаївка і хутір Дубровіна Балка.
У другій половині 18-го століття, після переможної війни Російської імперії над Польщею і Туреччиною, цариця Катерина друга нагороджувала феодалів-поміщиків, дворян і військову знать землями сучасної Долинщини.
Ось і стали землі нинішньої Василівки нагородою за якісь видатні заслуги для пана Бурдзункевича.
Назва Мала Миколаєвка змінилася на Миколо-Бурдзинковку, певно на честь одного з поміщиків.
Свої землі Бурдзинкевичі, вже пізніше віддали в оренду Никорі, Синьку та Васильєву. Й тепер ще ці імена збереглися в назвах сільських кутків, а останнє дало назву й усьому селу. Бурдзинкевичі мали в Україні 12 економії.
… «І запитали Блаженного Августа:
- Чи ж бувають дива?
- Бувають,- відповів той.-Схід Сонця.
Кожна справа-свої почини, кожна казка-свої причини.»
Одна з легенд особливо часто переповідала ся в сусідній Іванівці, бо в ній ішлося про те, чому тамтешній поміщик0красень і здоровань - Микола Давидов так ніколи й не одружився, яка пристрасть до непевного холостяцького життя-буття нуртувала в ньому?
Неподалік у степовій Василівці (по іншому, в Бурдзинковці), жила поміщицька сім’я ляхів Бурдзинковичів. Кращі вітальні Єласиветграда, Олександрії, Одеси, Білої Церкви та Києва прикрашало польське жіноцтво Бурдзинковичів.
Про вишукану вроду доньки цього поміщика побутували в краї легенди. Отож і натоптували дорогу до Василівки женихи різного ґатунку з усеньких країв Херсонщини та Катеринославщини: добиватися прихильності шляхетної красуні.
Закінчивши навчання в Одеській чоловічій гімназії, якраз допіру повернувся додому й Микола Давидов. За наполяганням батька та дядьків, потомственних військових, він мав стати також вояком. І тут випадок привів його в гостинний дім Бурдзинковичів. Не знав і не здогадувався випускник гімназії, які фатальні наслідки матиме його безтурботна парубоцька мандрівка. Може, й не поїхав би. «Та вечори влягаються кругами-немає їм ні початку, ні кінця…»
Захопитися юною кралею-панною було ділом немудрим. Не він був першим у ряду домогателів її кокетливого серця. Але кохання скромного вчорашнього гімназиста виявилося всепоглинаючим і неконтрольованим. Своїм батькам він невдовзі повідомив: «Іншої пари мені не шукайте». Але невдовзі юна Бурдзинкевичка ,потай серед ночі, втекла з родинного гнізда, із залітним гвардійським офіцером. Офіцер, награвшись досхочу із закоханою в нього панною, так само серед темної ночі залишив її в якомусь випадковому пристанищі наодинці, знехтувавши її шляхетністю та такою ж чарівністю. Раптом прокинувшись у прохолодній постелі, усвідомивши, що її підступно покинуто, юна Бурдзинковичева не довго розмірковувала й на бильці випадкового подорожнього ліжка прийняла смерть.
Невтішних батьків тут же викликали з переполошеної нинішньої Василівки. А коли поїзд з домовиною прибув на станцію Куцівка, то зустрічав його серед інших і юний Давидов. Разом з усіма ішов за гробом усі шість верст. І шлях той, кажуть очевидці, був устелений квітами.
Хтось переказував, що кілька квіток з печальної дороги приніс він в рідний свій дім, поклав до найулюбленіших своїх книжок. І хоча й тепер нічого певного рідним не казав, вони зрозуміли, рану цю несила буде загоїти а ні їхній невичерпній батьківській любові, а ні навіть самому невблаганному часу.
Чи правда це, а може, тільки криха легенда. Але власної родини Микола Іванович до сивих скронь створити так і не встиг. Крокував на одинці із своїм горем та печаллю, час від часу неусвідомлене п віднімаючи з дороги прив’ялі квіти безвідрадної печалі. І так само в кожному дереві, що згодом садив у парку, в’являлися йому риси юнки із сусіднього села. «Всю ніч зі мною сум болючий мій, супутник-друг блукань моїх безцільних».
У Василівці Бурдзинковичі залишили по собі пам’ять, що пережила століття і всі історичні перипетії.
Вони побудували храм, школу, посадили великий парк. Деякім деревам у цьому парку по півтори сотні літ. Називають його «Урочище Сад». І всі мешканці села люблять це зелене диво.
У 1886 році на території нинішньої Василівки нараховувалося 190 дворів з 953 жителями (облархів, подвірна перепись за 1886 рік).
За описом населених пунктів на 1-ше січня 1925 року, під назвою миколо-Бурдзинковка, об’єднувалися поселення: Стара Текелівка, Нова Текелівка, Бурдзинковка, хутори Гавине і Коропиний.
Далеко за селом серед поля висока могила, називають її в селі «Дідовою шапкою». За повір’ям місцевих старожилів, в ній татри закопали кучму з золотом. Мовляв, прийде час і за нею ще повернеться хазяїн. Дорога виводить на гору, звідки відкривається мальовнича степова околиця. Балкою, ще кілька десятків років тому, було село чи поселення-Бурдзинковка. В колективізацію людей звідти переселили в інші населені пункти. Йти вони не хотіли, поверталися на руйновища, їх арештовували і знову висиляли.
Земле моя! Василівко моя! Викупана росами і материнкою, викохана мальвами, зірницями привітними зігріта, кублом лелечим коронована і споришами, мов килимами дорогоцінними встелена! Музики весільні на вулицях твоїх.
